skip to Main Content

Теорія і практика хаосу

Як скасувати арешт майна у кримінальному процесі

У царині скасування арештів, накладених на майно у кримінальному процесі, існує безліч суперечливих питань, з яких навіть найвищі судові органи приходять до діаметрально протилежних висновків. Це один з феноменальних прикладів цілковитої застосовності новітніх фізичних теорій до сучасної української юриспруденції, в якій замість правової визначеності маємо справу з нелінійними динамічними системами, в яких неможливе довгострокове прогнозування.

У цій статті зупинимося виключно на проблематиці способів скасування арешту майна, залишаючи за межами цілу низку наявних проблем з визначенням суб’єктів оскарження, підстав скасування арешту майна та інших пов’язаних з цим питань. Почнемо з простого…

Ухвала слідчого судді про скасування арешту під час досудового розслідування не підлягає оскарженню

Якщо арешт на майно був накладений у кримінальному провадженні згідно з правилами чинного КПК України (2012 р.), то процес оскарження не викликатиме особливих перешкод у правозастосуванні, а набір опцій оскарження залежатиме від стадії провадження. «По гарячих слідах» на ухвалу слідчого судді про арешт майна можна подати апеляційну скаргу. Якщо апеляцій на оскарження не застосовувалося або не мало успіху, без обмеження у строках та за кількістю спроб, але в межах досудового розслідування, можна звертатися до слідчих суддів із клопотаннями про скасування арешту.

Ухвала слідчого судді про скасування арешту під час досудового розслідування не підлягає оскарженню. Її прямим наслідком має бути негайне повернення майна (у тому числі зняття обтяжень у відповідних реєстрах), а з 17.10.2019 р. — ще й повідомлення слідчим або прокурором слідчому судді про здійснення такого повернення. Проте слідчі примудряються саботувати прямі приписи закону, а найбільш «талановиті» — звертаються з повторними клопотаннями про накладення арешту на майно. Практикою вироблений цілий арсенал способів законної протидії таким проявам правового нігілізму.

Якщо кримінальне провадження було закрите прокурором, то він одночасно з прийняттям такого рішення мав би скасувати арешт на майно (ч. 3 ст. 174 КПК). Слідчий такими правомочностями не наділений (внаслідок національної специфіки «сліпої» законотворчості). Отже, якщо провадження закрив слідчий, або якщо прокурор, закриваючи провадження, «забув» скасувати арешт майна і не реагує на клопотання — доведеться звертатися до слідчого судді.

Під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, у тому числі арешт майна і «нав’язати» свою участь суду, який часто висловлює щире здивування з такого приводу.

Якщо розпочалася стадія судового розгляду, то вже доведеться дочекатися ухвалення судового рішення, яким закінчується судовий розгляд (ч. 4 ст. 174 КПК). Раніше вирішити питання про скасування арешту майна суд не волітиме. Зорієнтуватися в часових межах і перспективах дозволить простий приклад: в одному з моїх проваджень, спрямованих до суду в лютому 2016 р., ще й досі триває судовий розгляд у першій інстанції.

Задля заощадження часу і сил варто зауважити, що в усіх вище описаних випадках альтернативні способи оскарження арешту майна (в порядку адміністративного або цивільного судочинства) можуть здаватися привабливими, але не принесуть очікуваного задоволення.

Ще у 2013 р. Пленум ВАСУ застеріг, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові спори про скасування арешту на майно, накладеного слідчим суддею або судом у порядку, передбаченому гл. 17 КПК. Також юрисдикція адміністративних судів не поширюється на такі спори у випадках не скасування такого арешту прокурором у разі закриття провадження у справі або судом у випадку виправдання обвинуваченого чи закриття кримінального провадження. Такі спори підлягають розгляду в порядку кримінального процесуального судочинства (постанова Пленуму ВАСУ від 20.05.2013 р. №8).

Велика Палата Верховного Суду також наголосила, що особа, яка вважає, що арештом на майно, накладеним у порядку, передбаченому КПК, було порушено її право власності (навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження), має право оскаржити такі дії та звернутися до суду задля скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства (наприклад, постанова від 27.03.2019 р. у цивільній справі №202/1452/18).

Якщо до цього вас не бентежило відчуття квантової невизначеності, то це лише тому, що ми ще не торкалися питання скасування арешту на майно, застосованого під час досудового слідства до дня набрання чинності новим КПК (тобто до 20.11.2012 р.). Відповідно до п. 9 розд. XI «Перехідні положення» чинного КПК, такий арешт майна може бути змінений або скасований у порядку, визначеному КПК 1960 р. У ч. 4 ст. 126 КПК 1960 р. передбачалося, що накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли у застосуванні цього заходу зникне потреба. Отже, немає нічого легшого, ніж звернутися до слідчого та одержати постанову про скасування арешту майна.

Однак що робити, якщо слідчий не надав відповідь на ваше звернення, відповів відмовою або чимось незрозумілим? Складність відповіді залежить від характеру метаморфоз, яких зазнала кримінальна справа (закрита, внесена до ЄРДР і має певну стадію розвитку), а також від суб’єкта права власності, чиї права порушує арешт (фізична чи юридична особа).

Нагадаємо, що КПК 1960 р. не передбачав процедури судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, а також не визнавав суб’єктами оскарження осіб, які не є учасниками кримінального процесу. Отже, виникає стійке відчуття, що захистити право власності має суд. Проте який? Питання має цікаву історію розвитку, тенденція якого полягала у затятому відкараскуванні судів (у тому числі вищих спеціалізованих) від юрисдикційної приналежності таких спорів.

Влучним описом ситуації, що склалася з цього приводу в Україні, є наведена в рішенні ЄСПЛ (від 22.12.2009 р. «Bezymyannaya v. Russia», заява №21851/03) сентенція щодо порушення РФ п. 1 ст. 6 Конвенції: «Заявниця опинилася у замкнутому колі, в ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялися розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень.

Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю в судовому вакуумі без будь-якої вини з її боку».
Суди цивільної юрисдикції, окрім рідкісних винятків (наприклад, рішення Солом’янського район ного суду м. Києва від 14.11.2016 р. у справі №760/10773/16-ц), були схильні вважати, що такі спори не мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства. При цьому, якщо з позовом звертався власник фізична особа, то йому радили оскаржувати арешт у порядку КПК (наприклад, ухвала Ленінського район ного суду м. Запоріжжя від 31.10.2016 р. у справі №334/7101/16-ц).

Якщо позивалася юридична особа, місцеві загальні суди, як правило, відмовляли у відкритті провадження, посилаючись на п. 4 постанови ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 03.06.2016 р., де передбачено, що в тому випадку, якщо сторонами у справі є юридичні особи, то незалежно від підстав арешту (опису) майна, позови про зняття арешту з майна підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. У такому ж порядку вони вирішували юрисдикцію спорів за участю ФОП, якщо арешт майна пов’язаний з їхньою підприємницькою діяльністю (наприклад, ухвала Крюківського район ного суду м. Кременчука Полтавської області від 28.02.2017 р. у справі №537/775/17).

Чим не замкнуте коло і не судовий вакуум?

Спробуємо розібратися в цьому хаосі, враховуючи дух права та останню судову практику ВП ВС. У процесі вирішення цього питання важливо, з одного боку, забезпечити судовий захист права власності, а з іншого — не зашкодити інтересам кримінального судочинства.

Якщо кримінальна справа закрита або відомості з неї не внесені до ЄРДР, що свідчить про припинення кримінальної процедури, то втручання арешту у право власності фактично набуває свавільного характеру, оскільки втрачається легітимна мета арешту майна як обмеження конвенційного права особи на мирне володіння ним — збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.

Якщо кримінальна справа закрита то втручання арешту у право власності фактично набуває свавільного характеру

Щодо наведеної проблематики чинний КПК відсилає до норм КПК 1960 р., який не містив відповідних процедур оскарження. Однак це не може бути перешкодою для доступу до суду. На мою думку, в такому випадку вимоги про звільнення майна з-під арешту, накладеного в порядку КПК 1960 р., є способом захисту права власності (різновидом негаторного позову). Вони виникають з цивільних правовідносин, а тому підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства (залежно від суб’єктного складу). Такий підхід ілюструє, наприклад, постанова ВП ВС від 15.05.2019 р. у справі №372/2904/17-ц. Проте вказана позиція, на жаль, не є одностайною, з огляду на окрему думку з посиланням на правовий висновок у постанові від 17.10.2018 р. у справі №461/233/17-ц.

Якщо ж відомості з кримінальної справи були внесені до ЄРДР і кримінальне провадження має певну стадію, то думки щодо юрисдикції оскарження арешту мають певне розшарування. «Гуманна» частина суддів ВС вважає, що такі спори також підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства (залежно від суб’єктного складу).

Така правова позиція вперше зустрічається у постанові Верховного Суду України від 15.05.2013 р. у справі №6-26цс13 та знаходить подальше підтвердження в останніх позиціях ВП ВС (наприклад, у постановах, винесених у порядку цивільного судочинства від 24.04.2019 р. у справі №2-3392/11, від 08.11.2019 р. у справі №450/1411/16, від 08.11.2019 р. у справі №643/3614/17). Аналогічна позиція була висловлена ВП ВС у господарській справі №911/1247/18 (постанова від 21.08.2019 р.).

Водночас (у паралельній реальності) існує протилежна практика ВП ВС, викладена у постанові від 21.11.2018 р. у справі №461/1054/17-ц (а також від 15.05.2018 р. у справі №335/12096/15-ц та від 07.11.2018 р. у справі №296/8586/16-ц), згідно з якою, оскільки нормами КПК 1960 р. не був встановлений порядок скасування арешту майна за ініціативою осіб, які не були учасниками кримінального провадження, але є власниками або володільцями арештованого майна, під час вирішення зазначеного питання підлягають застосуванню норми КПК України 2012 р. Хочеться вірити, що така практика є застарілою і незворотно зміненою у 2019 р., хоча б тому що слідчі судді майже одностайно відмовляють у застосуванні норм чинного КПК до зняття арештів, накладених у порядку КПК 1960 р.

Окремий напрямок становлять позиції ВП ВС, згідно з якими, якщо відомості з кримінальної справи були внесені до ЄРДР і провадження з обвинувальним актом спрямоване до суду, а суд вже вирішив справу по суті, але не скасував арешт, то необхідно звернутися до того самого суду в порядку ст. 409 КПК 1960 р. (наприклад, постанова ВП ВС від 23.05.2018 р. у справі №569/4374/16-ц).

Яку ж позицію ВП ВС мають сповідувати місцеві та апеляційні суди?

Оскільки подібний плюралізм правових позицій ВП ВС спостерігається в інших сферах правозастосування, була винайдена формула: «Незалежно від того, чи перелічені всі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду» (постанова ВП ВС від 30.01.2019 р. у справі №755/10947/17

Джерело: Юридична газета

Ключовий контакт:
Опанас Карлін
Email: opanas.karlin@esquires.ua
Телефон: +380 44 337 7007