skip to Main Content

Заплутані питання практики скасування арешту майна

Було зрозуміло, поки не пояснили.

Арешт майна під час досудового розслідування може бути застосовано ухвалою слідчого судді як захід забезпечення кримінального провадження. Прості в розумінні норми, що регулюють порядок скасування такого арешту майна, суди застосовують украй неоднаково. Парадоксально, але неабияку роль у заплутуванні практики відіграють саме вищі судові ланки.

Апеляція чи слідчий суддя? – Жодних мук вибору!

Під час досудового розслідування на ухвалу слідчого судді про арешт майна можна подати апеляційну скаргу та/або звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна. Ці способи є альтернативними, хоча й мають певні відмінності. Строк на подання апеляції обмежено 5 днями з моменту оголошення ухвали слідчого судді про арешт майна (або з дня її одержання, якщо її було постановлено без виклику особи). Звертатися ж до слідчих суддів із клопотаннями про скасування арешту можна без обмеження щодо строків і кількості спроб, але в межах досудового розслідування.

Підстав для скасування арешту слідчим суддею є дві: арешт накладено необґрунтовано або в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба. Необґрунтованість арешту певною мірою фігурує й у підставах апеляційного оскарження, але крізь призму процесуальних порушень, допущених під час розгляду клопотання про арешт і постановлення ухвали.

Отже, на вибір способу скасування арешту майна мають впливати лише строки й наявні підстави.

Проте певний час спостерігалась доволі нелогічна практика: обумовлювати право на апеляційне оскарження попереднім зверненням до слідчого судді в разі, якщо причиною оскарження вказано необґрунтованість накладення арешту. Підставою такої практики було роз’яснення ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ (абз. 4 п. 13 листа від 05.04.2013 р. № 223-559/0/4-13), який радив апеляційним судам залишити ухвалу про накладення арешту на майно без змін, якщо апелянт попередньо не звертався з клопотанням про скасування арешту до слідчого судді місцевого суду.

На щастя, ця хибна практика в минулому. Обидва способи є самостійними, тож суб’єкт оскарження вільний у виборі найефективнішого з них.Арешт майна

Територіальна підсудність: як не заблукати у трьох дубках

КПК не містить прямої вказівки щодо визначення суду, слідчий суддя якого має розглядати клопотання про скасування арешту на майно. Елементарна логіка підказує застосовувати аналогію закону (ч. 2 ст. 132 КПК), визначаючи підсудність розгляду таких клопотань, як і клопотань про арешт майна, за судом, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває орган досудового розслідування. Ба більше, територіальну підсудність усіх заходів судового контролю, що здійснюють слідчі судді під час досудового розслідування, визначено саме так. Виняток становлять спеціальна підсудність ВАКС і випадки забезпечення додержання прав особи, яку тримають під вартою, де територіальну прив’язку суду визначають місцем утримання такої особи. Отже, альтернативної норми, яку б суд міг застосувати за аналогією, КПК просто не містить.

Джерелом дезорієнтації в цьому простому питанні став пленум ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ, який обмовився (абз. 3 п. 1 постанови “Про судову практику в справах про зняття арешту з майна” від 03.06.2016 р. № 5), що власник чи інший володілець майна має право на звернення з клопотанням про скасування арешту до суду, що наклав арешт. Здебільшого це справедливо. Проблема постає, коли після накладення арешту на майно прокурор змінює орган досудового розслідування або якщо накладення арешту відбувалося з порушенням правил підсудності. В обох цих випадках суд, що наклав арешт, і суд, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває орган досудового розслідування, не збігаються.

Цікавою в цьому аспекті є ухвала Апеляційного суду м. Києва від 10.07.2018 р. у справі № 761/19624/18, у якій Апеляційний суд не лише переглянув ухвалу, що не підлягає апеляційному оскарженню, а й із посиланням на наведені вище роз’яснення пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ установив, що звернення з клопотанням про скасування арешту майна до іншого суду, ніж той, який постановив ухвалу про арешт, є порушенням правил підсудності, а постановлена за наслідками розгляду такого клопотання ухвала є судовим рішенням, прийнятим у непередбачений законом спосіб, і підлягає скасуванню.

Такі підходи призводять до анекдотичних ситуацій, коли обидва суди (і той, що накладав арешт, і той, що за місцезнаходженням органу досудового розслідування) відмовляють у розгляді клопотання про скасування арешту майна.

З огляду на те що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (ч. 1 ст. 1 КПК), було б дивно, якби пленум уже неіснуючого суду встановлював нові норми кримінального процесуального закону (ще й у постанові, присвяченій здебільшого питанням цивільного судочинства). Тому основна практика йде правильним шляхом, свідомо визначаючи підсудність розгляду клопотань про скасування арешту майна за судом, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває орган досудового розслідування (наприклад, ухвали слідчих суддів Миронівського районного суду Київської області від 09.01.2019 р. у справі № 371/288/17 і Жовківського районного суду Львівської області від 05.06.2020 р. у справі № 444/1718/18).

Імунітет від закриття провадження

Якщо кримінальне провадження закриває прокурор, то він одночасно з ухваленням такого рішення має скасувати арешт майна (ч. 3 ст. 174 КПК), але не завжди це робить. Слідчого такими правомочностями взагалі не наділено. Так чи інакше, а без слідчого судді рідко обходиться.

З одного боку, закриття кримінального провадження недвозначно свідчить про припинення необхідності в його забезпеченні шляхом арешту майна. З іншого боку, деякі слідчі судді посилаються на те, що їхні повноваження поширюються лише на стадію досудового розслідування. А оскільки кримінальне провадження закрито, то й повноваження слідчого судді з розгляду будь-яких питань у такому кримінальному провадженні припинено (див., наприклад, ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 08.04.2016 р. у справі № 757/12710/16-к).

Таку дивну позицію підтримала й Велика Палата Верховного Суду (п. 49 постанови від 15.05.2019 р. у справі № 372/2904/17-ц), сформулювавши висновок, що питання про скасування арешту майна, накладеного за КПК України 2012 року, після закриття слідчим кримінального провадження потрібно вирішувати за правилами цивільного судочинства.

Ще донедавна цю правову позицію широко використовували для вишуканого спантеличення володільців арештованого майна (див., наприклад, ухвалу слідчого судді ВАКС від 08.04.2020 р. у справі № 991/1751/20).

Такий підхід мало розвантажував слідчих суддів (оскільки до них продовжували звертатися), але мав інший цікавий ефект: сплачений судовий збір у позовному провадженні підлягав би стягненню з держави.

Через рік Велика Палата ВС відступила від свого правового висновку (постанова ВП ВС від 30.06.2020 р. у справі № 727/2878/19) та сформувала новий, за яким у КПК 2012 року немає заборони ініціювати перед слідчим суддею, коли кримінальне провадження вже закрив слідчий, питання про скасування арешту на майно, накладеного під час досудового розслідування ухвалою слідчого судді на підставі приписів цього Кодексу. Невже це не було очевидно із самого початку?!

Тож маємо висновок, перевірений часом: якщо слідчий закрив провадження або прокурор, закриваючи провадження, “забув” скасувати арешт майна (накладений за правилами КПК 2012 року), потрібно звертатися саме до слідчого судді.

Ініціювати арешт майна третьої особи можуть не тільки лиш усі. Мало хто
може це робити

Під час визначення підстав для скасування арешту майна третьої особи передусім необхідно звернути увагу на суб’єкта заявлення клопотання про арешт. З огляду на положення ч. 2 ст. 642 КПК це може бути лише прокурор. Таке розуміння цієї норми спочатку дістало незначне поширення в практиці слідчих суддів (Печерського районного суду м. Києва – ухвали від 06.03.2017 р. у справі № 757/9594/17-к, від 14.06.2017 р. у справі № 757/33508/17-к, від 11.06.2018 р. у справі № 757/23517/18-к, від 05.06.2018 р. у справі № 757/27200/18-к; Шевченківського районного суду м. Києва – ухвали від 22.06.2018 р. у справі № 761/23246/18, від 20.06.2018 р. у справі № 761/13190/18) та окремих апеляційних судів (наприклад, ухвала Апеляційного суду Вінницької області від 13.06.2018 р. у справі № 127/8243/18). Київська апеляція тривалий час скептично ставилася до такого тлумачення, залишаючи цей цінний аргумент поза увагою, однак остання практика Київського апеляційного суду одностайно його підтримує (див. ухвали від 07.09.2020 р. у справі № 369/4453/20 та від 08.09.2020 р. у справі № 752/12969/20).

Тож тепер і в столиці: накладення арешту на майно третьої особи за клопотанням слідчого (детектива) є свідченням порушення процесу та може бути самостійною підставою для скасування відповідної ухвали слідчого судді.

Як бачимо, формування адекватної практики потребує часу й неабияких зусиль правозахисників. Гідна відповідь на профанацію та правовий нігілізм – ясність, послідовність і невідступність. Судова практика доводить: стійкість в обстоюванні правових позицій, іноді схожа на глас вопіющого в пустині, здатна творити дива.

Джерело: Юрист&Закон

Ключовий контакт:

Опанас Карлін
Email: opanas.karlin@esquires.ua