skip to Main Content

Жонглювання підсудністю. Чим обумовлено?

Визначаючи ненадовго місце проведення досудового розслідування за певним провінційним слідчим підрозділом, прокуратура одержує можливість звертатися до більш поблажливого суду.

Чим обумовлена територіальна підсудність: законом чи бажанням сторони обвинувачення?

Територіальна підсудність усіх клопотань сторони обвинувачення з питань забезпечення кримінального провадження недвозначно визначена законом. Судовий контроль під час досудового розслідування здійснюється слідчим суддею місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, крім, звичайно, ВАКС (ч. 7 ст. 100, ч. 2 ст. 132, ч. 1 ст. 184, ч. 1 ст. 192, ч. 2 ст. 199, ч. 1 ст. 201, ч. 2 ст. 234 КПК).

ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ ще у 2013 р. роз’яснив, що у КПК йдеться не про фактичне місцезнаходження слідчого підрозділу, а про місце знаходження (реєстрації) відповідного державного органу, який є юридичною особою та в складі якого знаходиться слідчий підрозділ (лист від 15.10.2013 № 1-1640/0/4-13). Неохоче погоджуючись із цілком очевидними нормами, слідчі і прокурори констатували, що визначені законом суди не завжди у захваті від їх подекуди недолугої юридичної техніки і не завжди схильні задовольняти будь-які клопотання сторони обвинувачення. Деякі слідчі судді навіть задовольняють скарги сторони захисту, що окремі прокурори сприймають, мабуть, як особисту образу.

Проблема породжує пошук шляхів вирішення.

Першими на думку «креативним правоохоронцям», ймовірно, спадали ідеї «розчавити супротивника», помститися йому та саботувати виконання його рішень. У моїй особистій практиці відомі випадки залякування слідчих суддів за прийняті ними ухвали про задоволення скарг і клопотань захисників: ініціювання кримінальних проваджень щодо нібито завідомо неправосудних рішень, виклики суддів на допити тощо. Паралельно, крім, власне, невиконання ухвал, прокурори вчиняють процесуальні диверсії, як то подання апеляційних скарг на ухвали, які очевидно не підлягають оскарженню, або подання заяв про роз’яснення ухвал слідчих суддів.

Такі радикальні заходи не завжди прийнятні, проте вкрай виснажливі і мало дієві. Це підштовхнуло інтересантів до винайдення більш «вишуканих», однак не менш «брудних» схем. Виявляється, «непокірний» суд можна легко замінити.

Територіальна підсудність досудового розслідування

Генератор прийнятних умов (ГПУ)

Перша схема полягає у штучній зміні прокурором підслідності. Визначаючи ненадовго місце проведення досудового розслідування за певним провінційним слідчим підрозділом (звичайно, без жодних співпадінь з вимогами ст. 218 КПК), прокуратура одержує можливість звертатися до більш поблажливого суду.

Наприклад, у одному з моїх проваджень ГПУ змінила підслідність з ГСУ ГПУ на слідчий відділ прокуратури Вінницької області, що дало можливість звертатися з клопотаннями до Вінницького міського суду. Очікування прокуратури цілком виправдалися — всі клопотання були задоволені, і вже через 8 днів підслідність знову визначили за ГСУ ГПУ.

Як підставу для зміни підслідності заступник Генерального прокурора України, не соромлячись, зазначив: «Слідчими Генеральної прокуратури України неодноразово вносились до Печерського районного суду міста Києва клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, у яких судом безпідставно відмовлено». Звичайно, такої підстави для зміни підслідності чинний КПК не містить.

Такий «трюк» у цьому проваджені ГПУ використовувала двічі. Щойно Вінницький міський суд задовольняв клопотання слідчих, кримінальне провадження «поверталося» до ГСУ ГПУ. Враховуючи мету та характер вказаних комбінацій, напрошується очевидний висновок, що прокурор, по суті, визначив не підслідність, а зручну для нього територіальну підсудність.

Керівник органу досудового розслідування: хочу, як прокурор!

Друга схема ще менш заснована на положеннях КПК і полягає у штучному визначенні місця проведення досудового розслідування керівником органу досудового розслідування.

На прикладі одного з останніх кейсів, у постанові про призначення слідчої групи начальник слідчого управління між іншим додав: «Визначити місце проведення досудового розслідування за місцем знаходження відділу розслідування особливо тяжких злочинів…». І навіть вказав район Києва, у якому цей відділ фактично знаходиться (цей район не співпадає з районом знаходження органу досудового розслідування і місцем реєстрації відповідного управління поліції як юридичної особи).

Звичайно, така дрібниця, що кримінальний процесуальний закон (ст. 39 КПК) не наділяє керівника органу досудового розслідування правом визначати місце проведення досудового розслідування, не зупинила правоохоронця, який не міг не знати базову формулу обмеження дискреційних повноважень органів державної влади (дозволено лише те, що прямо передбачено законом). Такі повноваження — виключна прерогатива прокурора, яка може бути використана тільки за наявності відповідних підстав (ч. 3 ст. 218 КПК).

А оскільки провадження здійснювалося щодо нетяжкого злочину, і жоден із слідчих, які здійснювали досудове розслідування, не є працівником відділу розслідування особливо тяжких злочинів (а тому й не має кабінету у районі, вказаному у постанові про призначення слідчої групи), постає закономірне питання: яку ж мету переслідував автор постанови, змушуючи підлеглих провадити слідство хтозна де? Виявилося, що такою малопомітною припискою у постанові слідчий орган відкрив собі доступ до омріяного більш поблажливого суду іншого району, в якому слідчий і прокурор без проблем одержали всі необхідні їм дозволи. Грубо, але у моменті ефективно.

Килимові бомбардування

А як із підсудністю щодо розгляду справи по суті? Невже прокурор має миритися з судом, який визначив закон? Звісно, ні. На цей випадок теж є схема. Треба лише залишити у роботі пов’язане кримінальне провадження (наприклад, здобуте під час штучного виділення проваджень) і в ньому допитати всіх суддів суду, який не підходить прокуратурі. Цілком безпідставні допити суддів формально дають привід для ініціювання їх відводів. Якщо інший визначений суд теж не влаштовуватиме, слід зробити в ньому те саме. Той самий рецепт для відбору судді у «правильному» суді — допитати всіх суддів, крім тих, які «підходять» для розгляду. Ні, це не фантазії!

У одній з резонансних справ, бажаючи вплинути на встановлені законом способи визначення підсудності кримінальних проваджень та порядок автоматизованого розподілу справ між суддями, для створення штучних умов для відводів «невигідних» для прокурорів суддів працівники ГПУ цілком безпідставно допитали всіх суддів районного суду Києва. Судді, звичайно, не мали ознак свідків, оскільки не володіли жодними відомостями у кримінальних провадженнях. Суть їхніх показань зводилася до того, що їм нічого не відомо з приводу поставлених запитань. Проте допитані судді були відведені (деякі заявляли самовідвід).

Після цього прокурор звернувся у порядку ч. 2 ст. 34 КПК до апеляційного суду з клопотанням про передачу кримінального провадження на розгляд іншого суду, зазначивши, який йому підходить. Клопотання мало успіх. У новому суді всіх суддів допитувати не було потреби — тільки тих, хто не підходив. У такий нехитрий спосіб було визначено склад суду, який задовольнив прокуратуру.

Ведмежа послуга

Описані й подібні їм «винаходи» органів досудового розслідування заслуговують на належне реагування з боку захисників. Постанова прокурора про штучне визначення підслідності обов’язково має бути оскаржена на підготовчому провадженні, а також прокурору вищого рівня (якщо такий існує). Наслідком встановлення її незаконності має стати недопустимість доказів, здобутих з порушенням правил підслідності, а також на підставі процесуальних рішень, прийнятих з порушенням підсудності.

Ухвали, постановлені з порушенням підсудності, мають бути оскаржені, а вжиті заходи забезпечення кримінального провадження — скасовані. Як показує практика, порушення підсудності стає для цього найкращим аргументом.

Джерело: Юридична Газета

Ключовий контакт:

Опанас Карлін
Email: opanas.karlin@esquires.ua