Практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо «суду, встановленого законом», як складової та невід`ємної частини конвенційного права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції), є усталеною та послідовною[1]. Однозначне поширення наслідків недотримання правил підсудності і на стадію досудового розслідування також наразі є загальновідомим. Порушення підсудності слідчими суддями при обранні запобіжного заходу чи санкціонуванні обшуку можуть бути розцінені також як порушення статей 5 і 8 Конвенції, відповідно[2].
Поважати підсудність інспірує й національне законодавство. Порушення правил підсудності є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та безумовною підставою для скасування судового рішення (п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК України). За порушення правил щодо юрисдикції або складу суду суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності (пп. «а» п. 1 ч. 1 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Правила про підсудність ґрунтуються на принципах побудови системи судоустрою, а саме: територіальності, спеціалізації та інстанційності.
У частині територіальної юрисдикції під час досудового розслідування КПК застосовує універсальний підхід: судовий контроль на стадії досудового розслідування здійснює слідчий суддя того суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування.
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду (ККС ВС) не лише підтвердив таке розуміння, а й уточнив, що такі ж підходи застосовуються і у випадках, коли закон прямо не визначає територіальну підсудність певного клопотання (ухвала від 31.08.2023 у справі № 477/2285/14-к).
Залишився дріб’язок – з’ясувати де знаходиться орган досудового розслідування. КПК прямої відповіді не надає.
Четвероякий корінь територіальної підсудності
За логікою, підходів напрошується три:
- фактичне місцезнаходження підрозділу, у якому працюють слідчі, яким доручене здійснення досудового розслідування (утилітарний підхід, навіяний стандартами процесуальної економії);
- т. зв. «юридична адреса» правоохоронного органу, вказана у ЄДР (формальний підхід, найбільш зручний у застосуванні);
- т. зв. «фактична адреса», тобто, місцезнаходження правоохоронного органу як юридичної особи у розумінні статті 93 ЦК України як фактичне місце розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування органом. Цікавий приклад, будівля за «юридичною» адресою ДБР (м. Київ, вул. Панаса Мирного, 28) не використовується, адже є фізично непридатною для цього, що дає підстави для успішного звернення до суду, виходячи із «фактичної» адреси ДБР (Симона Петлюри 15).
Всі три підходи пройшли жорстку перевірку у горнилі змагальних процесів.
Але судова практика винайшла й четвертий підхід – по той бік від звичних уявлень не лише обивателя (щоб не сказати філістера), а й юриста.
Зоря часів та ad hominem
У «прадавні» часи, коли поруч із назвою найвищого судового органу прийнято було зазначати й назву держави, відсутність у КПК чіткого визначення поняття «місце розташування органу досудового розслідування» компенсувалася інформаційними листами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ).
І перша порція таких листів містила напрочуд парадоксальну ідею – передати питання на відкуп самим правоохоронцям: «підставою для визначення територіальної юрисдикції суду першої інстанції при розгляді клопотань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження є постанова керівника відповідного органу досудового розслідування про створення слідчої групи, в якій визначено місце проведення досудового розслідування» (абз. 2 п. 2 листа ВССУ від 04.04.2013 № 511-550/0/4-13, абз. 2 п. 3 листа ВССУ від 05.04.2013 № 223-559/0/4-13).
Після такого карт-бланшу правоохоронці раді були старатися.
Вже через пів року ВССУ, здається, почав про щось здогадуватись: «… правоохоронні органи … на власний розсуд визначають суд, до якого вносять клопотання про забезпечення заходів кримінального провадження.» Це було доволі влучне спостереження.
Враховуючи помітний розквіт маніпулювань підсудністю, а також, що важливо, на підставі системного аналізу зазначених норм КПК, ВССУ ще у жовтні 2013 року чітко сформулював правило: «… територіальна підсудність повинна визначатись не за фактичним місцем розташування слідчого підрозділу, а за місцем знаходження (реєстрації) відповідного державного органу, який є юридичною особою та в складі якого знаходиться слідчий підрозділ» (лист від 15.10.2013 № 1-1640/0/4-13). Тоді ВССУ навіть звелів внести зміни та доповнення до правової позиції, викладеної у попередніх листах.
Варто визнати, що із практичною реалізацією цієї цілком законної позиції у той час були певні нюанси. З огляду на існуючу на той час організаційну структуру Нацполіції (перехід від старих інституцій МВС) слідчі всіх слідчих підрозділів ГУНП зобов’язані були звертатися з клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження лише в один суд, що знаходиться за місцем розташування ГУНП в окремій області. Наприклад, усі слідчі підрозділи міста Києва (10 районних управлінь) та Київської області (12 районних відділів та 25 відділень) повинні були звертатися виключно до Шевченківського районного суду міста Києва. До цього ж суду у чергу ставали слідчі СБУ та податкової міліції[3].
А тому, не пройшло й 3-х років як ВССУ знову вирішив врегулювати це питання і, ніби як і не було стадії «каяття», не змінивши жодного слова у формулюванні, знову передав пульт від визначення територіальної підсудності у досвідчені руки керівника органу досудового розслідування (абз. 3 п. 1 листа ВССУ від 16.06.2016 № 223-1650/0/4-16).
Так вдруге були закладені теоретичні підвалини «перспективізму територіальної юрисдикції» – такої собі юридично-філософської концепції, за якою об’єктивної істини (єдиного правильного суду) не існує — є лише інтерпретації. Ця концепція пережила свого автора – орган, який двічі її сформулював.
З тих пір не стало ВССУ і наведені листи втратили актуальність. Нацполіція полагодила свою оргструктуру[4]. ККС ВС в ухвалі від 22.04.2020 у справі № 487/7605/19 сформулював висновок, що територіальна підсудність визначається за місцем реєстрації державного органу, який є юридичною особою та в складі якого знаходиться слідчий підрозділ. Ця практика стала стабільною, неодноразово висвітленою, розширеною й узагальненою (наприклад, в ухвалах ККС ВС від 13.10.2020 у справі № 607/16332/20, від 15.09.2020 у справі № 554/5111/20, від 03.09.2020 у справі № 554/4830/20 та інших[5]).
Але засіяне ВССУ зернятко волі до влади над процесом дало несподівані сходи.
Керівник слідства – блискавка з темної хмари правоохоронців
За старою схемою «через постанову керівника слідства» СУ ГУ НП у м. Києві подекуди може «завітати» до Голосіївського районного суду, бо ж ніби ближче з Антоновича[6].
Але найдалі (у обох сенсах) зайшло СУ ГУНП в Київській області.
Станом на середину лютого 2026 року у ЄДРСР міститься 157 ухвал слідчих суддів Святошинського районного суду м. Києва, які містять приблизно таке формулювання: «відповідно до постанови заступника начальника СУ ГУНП в Київській області про призначення групи слідчих, місце проведення досудового розслідування визначено за місцем знаходження відділу розслідування особливо тяжких злочинів СУ ГУНП в Київській області за адресою: м. Київ, вул. Святошинська, 2А. Відтак, клопотання подано з дотриманням правил підсудності.» Ще більше ухвал, у яких вищенаведена логіка застосована «за замовчуванням» без зазначення у мотивувальній частині.
Якщо навіть не брати до уваги вищенаведену актуальну практику ККС ВС, цілком очевидна хибність такого підходу.
По-перше, цей орган досудового розслідування, ні юридично, ні фактично не знаходиться на території Святошинського району міста Києва: за інформацією на офіційному сайті вказана єдина адреса СУ ГУНП в Київській області: м. Київ, вул. Дегтярівська, 15А. У переважній більшості таких проваджень слідчі фактично знаходяться саме за вказаною адресою. Згідно з інформацію з ЄДР ГУНП в Київській області розташоване за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, буд. 15. СУ ГУНП в Київській області не є окремою юридичною особою, а є структурним підрозділом і входить до складу Головного управління Національної поліції в Київській області. Отже, всі відомі способи визначення місцезнаходження цього органу досудового розслідування ведуть виключно до Шевченківського району міста Києва.
По-друге, у більшості випадків заходи забезпечення санкціонувалися у кримінальних провадженнях, досудове розслідування у яких не здійснювалося щодо особливо тяжких злочинів. Здебільшого це тяжкі: ч. 4 ст. 191[7], ч. 3 ст. 332[8], ч. 3 ст. 369-2[9] КК України, або взагалі нетяжкі: ч. 3 ст. 190[10], ч. 1 ст. 364[11], ч. 1 ст. 366[12] КК України. Відтак досудове розслідування у таких кримінальному провадженні не мало б проводитись працівниками відділу розслідування особливо тяжких злочинів. Цікаво, що Святошинський районний суд міста Києва теж про це знає. Наприклад, в ухвалі від 15.06.2020 у справі № 759/9419/20 цей суд прямо зазначив, що розслідування тяжкого злочину не може проводитись працівниками відділу, який займається особливо тяжкими.
По-третє, визначаючи підслідність у кримінальних провадженнях у своїх постановах, заступник начальника СУ ГУНП в Київській області повсякчас виходив за межі наданих йому повноважень (ст. 39 КПК України), протиправно перебираючи на себе виключні повноваження прокурора (ст. ст. 36, 214, 218 КПК України).
Маленька істина
Незалежність суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції залежить від існування гарантій від зовнішнього тиску та питання, чи створював суд видимість незалежності (appearance of independence). Вимога «безсторонності» у цьому аспекті підлягає перевірці за двома критеріями (тестами): а) суб’єктивний – чи мав суддя будь-які особисті упередження у цій справі і б) об’єктивний – чи забезпечив суд достатні гарантії для виключення будь-якого розумного сумніву з цього приводу. Порушення правил підсудності є свідченням недотримання цього другого критерію[13]. У деяких випадках, коли може бути важко отримати докази для спростування презумпції суб’єктивної неупередженості судді, вимога об’єктивної неупередженості забезпечує додаткову важливу гарантію. У цьому відношенні навіть зовнішній вигляд може мати певне значення, або, іншими словами, «правосуддя має не лише здійснюватися, його також має бути видно»[14]. На кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості[15].
Напрошується діалектична інверсія: римська максима Esse Quam Videri («бути, а не здаватися») трансформується у Esse Et Videri («і бути, і здаватися»).
Простими словами: без видимості неупередженості сама неупередженість втрачає легітимність в очах суспільства.
Тепер наші очі готові подивитись на ситуацію із самостійним штучним визначенням керівником органу досудового розслідування місця здійснення досудового розслідування (підслідності) та як наслідок – підсудності.
Як ми вже з’ясували вище, жодної утилітарної мети це визначення «місця здійснення досудового розслідування» не має та навіть не співвідноситься із реальністю. Єдиною ціллю цієї юридичної фікції є «визначення підсудності» клопотань про забезпечення кримінального провадження.
У ситуації, коли і «фактична» і «юридична» адреси органу досудового розслідування, а також місцезнаходження самого слідчого перебувають не лише у межах територіальної юрисдикції Шевченківського суду, але й у безпосередній близькості до нього, крізь окуляри незалежного спостерігача ми спантеличено спостерігаємо рутинний щоденний подвиг слідчого, який з Дегтярівської 15, повз Шевченківський суд (на Дегтярівській 31-А), вперто долає 10 км до Святошинського районного суду м. Києва. І сама ця, незрозуміла нам, радість відвідування саме цього суду множить непрошені сумніви. Ці сумніви – витончена пожива для кмітливого розуму й «товар» для вправного захисника.
[1] «Річерт проти Польщі» (Richert v. Poland), п. 41; «Йоргіч прои Німеччини» (Jorgic v. Germany), п. 64 та ін.
[2] Рішення ЄСПЛ [ВП] у справі «Моорен проти Німеччини» (Mooren v. Germany) від 09.07.2009, заява № 11364/03, п. 75, а також у справі «Ратушна проти України» (Ratushna v. Ukraine), п. 27.
[3] Див., наприклад, пояснювальну записку до проєкту Закону України від 16.03.2018 № 8151 «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо уточнення деяких положень» https://zakon-pro.ligazakon.net/document/GH6AF00A?bl=VRR00204-8&land=UA&context=UA&an=8
[4] Наказ НП України № 955 від 08.12.2020 «Про затвердження змін до Структури територіальних органів поліції».
[5]Ухвали ВС від 20.07.2020 у справі № 607/10975/20, від 22.05.2020 у справі № 643/7609/20, від 13.05.2020 у справі № 643/7208/20, від 13.01.2025 у справі № 461/6499/18, від 10.12.2024 у справі № 712/13807/24, від 03.12.2024 у справі № 712/13805/24, від 01.04.2024 у справі № 591/5932/16-к
[6] https://reyestr.court.gov.ua/Review/121698551, https://reyestr.court.gov.ua/Review/122325183, https://reyestr.court.gov.ua/Review/121698568, https://reyestr.court.gov.ua/Review/121698567, https://reyestr.court.gov.ua/Review/122325170, https://reyestr.court.gov.ua/Review/122325184
[7] https://reyestr.court.gov.ua/Review/131670429
[8] https://reyestr.court.gov.ua/Review/130289580
[9] https://reyestr.court.gov.ua/Review/130022665
[10] https://reyestr.court.gov.ua/Review/128041840
[11] https://reyestr.court.gov.ua/Review/131686535
[12] https://reyestr.court.gov.ua/Review/127689244
[13] Рішення ЄСПЛ у справі «Фельдман проти України» (Feldman v. Ukraine) від 26.06.2008, заяви № 76556/01 та № 38779/04, п. п. 96-99.
[14] У оригіналі: “justice must not only be done, it must also be seen to be done”.
[15] Рішення ЄСПЛ у справах Morice проти Франції [GC], № 29369/10, § 78, ECHR 2015, CASE OF DENISOV v. UKRAINE заява № 76639/11, рішення від 25.09.2018, § 62-63).
Джерело: Блог адвоката Опанаса Карліна
