Набрання чинності новими процесуальними кодексами наприкінці 2017 року стало для учасників правовідносин потужним сигналом про відновлення справедливості. Упродовж десятиліть «смак перемоги» в суді залишався гірким, адже судовий процес фактично завжди був збитковим для сторони, що виграла: витрати на професійний захист рідко поверталися.
Сьогодні право на відшкодування судових витрат, значну частину яких складає професійна правнича допомога (ППД), є не просто процесуальною нормою, а інструментом реалізації конституційних гарантій (ст. 59 та ст. 131-2 Конституції України). Це не привілей, а невіддільний елемент доступу до правосуддя, що має усувати фінансові бар’єри для захисту прав.
Ідея полягає в тому, щоб сторона судового процесу, яка була переконливішою, компенсувала свої витрати на правничу допомогу залучених адвокатів, які надають ці послуги на професійній основі.
Напрацьована власна практика та аналіз судової практики загалом викликають дивне відчуття «симпатій» судів до сторони, яка програла.
Кількість справ, в яких суди повністю компенсують судові витрати за рахунок іншої сторони, мізерна. Менше сумнівів щодо стягнення усіх витрат з іншої сторони виникає у суду, якщо такі витрати несуттєві. Якщо витрати на адвокатів перевищують якусь психологічну межу, суди здебільшого частково компенсують такі витрати, застосовуючи при цьому критерії співмірності та розумності.
Ці критерії існують не лише в українських реаліях. Ними послуговуються і суди Англії, США, Франції та інших західних країн, де інститут відшкодування витрат має тривалішу історію.
Однак застосування критеріїв у західних країнах призводить до зменшення суми витрат на правничу допомогу на 20-30%, а в Україні здебільшого такий відсоток від заявлених витрат лише задовольняють, особливо коли розмір витрат переможця не є символічним (зазвичай це складні та непересічні справи, на кону в яких дуже важливі для сторін питання).
І це проблема.
Сім разів відміряй — один раз відріж
Окрім компенсаційного характеру, відшкодування судових витрат іншій стороні повинно нести й «стримуючу» функцію.
Чітке усвідомлення того, що, крім власних витрат, сторона буде змушена відшкодувати витрати свого опонента, має спонукати до ретельної оцінки обґрунтованості своєї позиції у потенційному судовому спорі. Це мало б заохочувати зменшення кількості необґрунтованих судових спорів та стимулювати до позасудового врегулювання спору.
У наших реаліях право доступу до правосуддя використовується максимально. Сторони вкрай рідко реально та об’єктивно зважують свої шанси на успіх в суді, обирають шлях «війни» побоюючись визнати свою неправоту до «бою». І якщо в ситуаціях неоднозначності це абсолютно виправдано, то значна кількість судових процесів існує заради самого процесу, а не очікуваного результату. Позивачі часто ініціюють безпідставні спори, щоб збентежити та створити точки тиску на опонента, блокувати чи обмежувати його звичайну діяльність, зупиняти інші провадження, поставити під сумнів безспірність тощо. Відповідачі воліють за краще бути втягнутими у судові процеси, щоб виграти час і максимально відтермінувати настання негативних для себе наслідків, очевидність яких не викликає особливих сумнівів.
Багато процесів могло б і не бути, якби недобросовісна сторона не мала сумнівів у тому, що їй доведеться відшкодувати усі витрати свого опонента.
У розвинутих країнах фраза «я подам на вас до суду», або «з вами зв’яжеться мій адвокат» змушує переосмислити свою поведінку і стимулює до пошуку компромісів, а в нас — це сприймається як посередній жарт.
І це теж проблема.
Критерії та дискреція суду при виправданні «знижок»
Порядок і певні особливості розподілу судових витрат у господарському та цивільному судочинстві врегульовано майже дзеркально та вміщено у двох статтях процесуальних кодексів.
Суди при розв’язанні питання про відшкодування витрат на правничу допомогу керуються принципами (критеріями) їх співмірності, реальності та розумності, оцінюючи заявлені суми за низкою встановлених ознак.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із чотирма основними критеріями, які послідовно застосовуються у цивільному (ч. 4 ст. 137 ЦПК України), господарському (ч. 4 ст. 126 ГПК України) та адміністративному (ч. 5 ст. 134 КАС України) процесах:
- Складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг). Цей критерій передбачає оцінку юридичної та фактичної складності справи. Наприклад, справи з великою кількістю сторін, значним обсягом доказів, необхідністю застосування складних правових норм або вирішення колізій у законодавстві, як правило, вимагають більшого обсягу робіт і, відповідно, можуть виправдовувати вищі витрати.
- Часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг). Судова практика вказує, що для підтвердження цього критерію достатньо обґрунтувати кількість витраченого часу, а не доводити обґрунтованість саме цієї кількості часу у відриві від конкретних обставин справи. Цей критерій застосовується у разі погодинної оплати послуг адвоката і не має значення у разі домовленості про фіксований розмір гонорару, який охоплює усю повноту необхідних дій адвокатів, які ними вчиняються у судовому процесі.
- Обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт. Цей критерій стосується кількості та різноманітності юридичних дій, виконаних адвокатом у ході надання правничої допомоги. З погляду відшкодування судових витрат цей критерій покликаний визначити реальний обсяг наданих послуг та не допустити покладання на іншу сторону витрат за «фантомні» послуги.
- Ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Справи з високою ціною позову або значним нематеріальним значенням (наприклад, захист ділової репутації, справи, що стосуються суспільно важливих питань, прецедентні справи) можуть виправдовувати вищі витрати на правничу допомогу. Це зумовлено тим, що ризики та потенційні вигоди для сторони у таких справах є значними, а результат може мати далекосяжні наслідки.
Тест на співмірність встановлений саме для витрат на правничу допомогу у правових нормах, які мають спеціальний характер. Його особливістю є те, що він застосовується лише за ініціативи іншої сторони, яка висловлює заперечення проти розміру заявлених до відшкодування витрат, та за умови доведення перед судом порушення цього критерію у конкретній справі.
Крім цього, при розв’язанні питання розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (ч. 3 ст. 141 ЦПК України, ч. 5 ст. 129 ГПК України, ч. 9 ст. 139 КАС України).
Вказані критерії мають загальний характер і застосовуються до усіх судових витрат (не лише витрат на правничу допомогу).
Законодавець запропонував адекватний механізм реалізації гарантії відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, та принципів змагальності та диспозитивності судового процесу.
Якщо сторона очікує понести витрати на правничу допомогу, вона інформує про це суд і опонентів в орієнтовному розрахунку таких витрат та надає відповідні докази. Інша сторона, яка повинна компенсувати їх, може висловити свої аргументовані заперечення щодо заявленої до відшкодування суми. Так само суд як незалежний і безсторонній арбітр оцінює доводи сторін через призму встановлених критеріїв співмірності, розумності, пропорційності.
Але що ми бачимо на практиці? Ініціативу в питанні розподілу судових витрат часто бере на себе саме суд, який практично завжди «знаходить» неспівмірність та зменшує заявлені до відшкодування витрати на правничу допомогу переможця у судовому спорі (не беру до уваги справи з мізерними сумами чи поодинокі випадки, які є радше виключенням).
Водночас така ініціатива суду не залежить від того, чи висловлювала інша сторона свої заперечення проти обґрунтованості розміру судових витрат, які на неї покладаються.
У судовій практиці щодо цього питання є дві паралельні позиції: з одного боку — суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права розв’язувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21); з іншого — суд може з власної ініціативи відступити від загального правила під час розв’язання питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21).
Підставою застосування другого підходу суди зазначають положення так званих «загальних» критеріїв (ч. 3 ст. 141 ЦПК України, ч. 5 ст. 129 ГПК України, ч. 9 ст. 139 КАС України).
Другий підхід, яким суди виправдовують своє право самостійно втручатися у питання розподілу витрат на правничу допомогу, є доволі дискусійним — прямо не передбачений у процесуальному законі, а є результатом виключно тлумачення Верховним Судом положень процесуальних кодексів.
Однак і за такого підходу, суди самостійно можуть оцінювати заявлені витрати лише на предмет: (1) пов’язаності витрат з розглядом справи — з метою відсікання витрат, які не стосуються розгляду справи; (2) обґрунтованості та пропорційності витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес — з метою встановлення адекватності заявлених витрат із предмета спору та його важливості для сторін чи суспільства; (3) добросовісності процесуальної поведінки сторони під час розгляду справи — зловживання чи маніпуляції сторони повинні мати несприятливі для неї наслідки при розподілі судових витрат; (4) позиції сторони у разі ініціювання мирного врегулювання спору — відмова або деструктивна поведінка сторони у мирних ініціативах повинна покладати на таку сторону фінансовий тягар витрат на правничу допомогу (власних чи іншої сторони), що, власне, є однією з аспектів мети запровадження інституту відшкодування судових витрат.
Тобто суди, проявляючи власну ініціативу у питанні розподілу судових витрат, повинні оцінювати такі витрати виключно з погляду «загальних» критеріїв, тоді як «спеціальні» критерії співмірності суд застосовує лише за умови заперечень іншої сторони, яка доводить неспівмірність заявлених до відшкодування витрат на правничу допомогу.
Що ж на практиці? А на практиці судів різних юрисдикцій і інстанцій панує багатовекторність. Вступаючи в процес, дуже важко прогнозувати, скільки суд компенсує судових витрат. Мотивуючи свої рішення практично одними й тими ж нормами та правовими висновками, «внутрішнє переконання» суду щодо застосування усього набору критеріїв розподілу судових витрат буває дуже непередбачуваним.
Здебільшого суди при обґрунтуванні зменшення витрат на правничу допомогу вказують на:
– Надмірне збагачення сторони
Стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (постанова Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17).
Саме формулювання цього мотиву є очевидно суперечливим. Сторона, яка перемогла у судовій справі, намагається отримати компенсацію своїх витрат на правничу допомогу. Про додатковий спосіб отримання доходу може йтися лише у випадках, коли витрати є меншими, ніж заявлена до відшкодування сума. Однак саме для присікання таких ситуацій суд і оцінює докази. Але майже завжди суди вказують на «надмірне збагачення» у випадках, коли сума витрат є значною.
У цьому аспекті раціональнішим було б оцінювати розмір заявлених витрат крізь призму виправданості понесення тих чи інших витрат задля уникнення аналогії про «застосування кувалди, щоб розколоти горіх». Такий критерій полягає не у недопущенні надмірного збагачення, а спрямований на запобігання надмірним витратам у судових процесах. Витрати на вчинення тих чи інших дій, які є очевидно зайвими та невиправданими з погляду досягнення цілі учасника справи, можуть не компенсовуватися за рахунок іншої сторони. При цьому суд повинен надати свою зважену і справедливу оцінку доцільності таких витрат з урахуванням обставин конкретної справи. Це покладає на юридичних консультантів більшу відповідальність щодо загальної «цінності» пропонованої стратегії судового захисту та попереджуватиме очевидно неефективні та недоречні, з погляду досягнення кінцевого результату, ініціативи.
– Незмінність позиції сторін у вищих інстанціях
Суди апеляційної та касаційної інстанцій вважають, що маркером для зменшення судових витрат є незмінність позицій та доводів сторін по суті спору.
Такий підхід є зрозумілим, якщо сторона заявляє до відшкодування витрати, які значно перевищують її витрати у судах нижчих інстанцій. Однак здебільшого витрати на правничу допомогу у судах вищих інстанцій завжди менші, ніж у першій інстанції, адже і адвокатам, і клієнту зрозуміло, що ключові та найважливіші дії з побудови процесуальної стратегії вчиняються саме у першій інстанції.
Але ж це не означає, що під час апеляційного і касаційного перегляду, правнича допомога зводиться до технічного копіювання позову чи відзиву. Апеляційний, а особливо касаційний перегляд, має свої особливості. І хоча правова позиція глобально може і справді не змінюватися, однак пошук і формулювання аргументів чи контраргументів для суду вищої інстанції також вимагає від адвокатів значних інтелектуальних зусиль та демонстрації своєї високої компетенції.
«Автоматичне» зменшення будь-якого розміру витрат на правничу допомогу у судах вищої інстанції лише тому, що «позиція сторін не змінювалася», певною мірою нівелює важливість правничої допомоги при апеляційному чи касаційному перегляді справи, хоча саме там і вирішується доля всієї справи.
– Послуга з «аналізу» включається до послуги з підготовки процесуального документа
Також доволі контроверсійний аргумент, який отримав широке застосування у практиці Верховного Суду. Суди вважають, що якщо у звітах чи описах виконаних робіт окремо зазначено, наприклад, «аналіз позовної заяви» і «підготовка відзиву на позов», то є подвійне стягнення витрат за одну і ту ж послугу, адже відзив неможливо підготувати без попереднього вивчення позову.
Безумовно, неможливо. Але чому суди трактують таку деталізацію у звітах саме таким чином? Розділення адвокатом у звіті «аналізу» і «підготовки» полягає в максимальній деталізації своєї роботи, а не у спробі подвоїти гонорар. Така деталізація адресована здебільшого клієнту, який оплачує послуги і має розуміти які саме роботи виконував його адвокат. Якщо ж суди вважають такі формулювання у звіті надмірною деталізацією, то час та суми слід додавати, а не віднімати. Фактично такий спосіб тлумачення звітів позбавляє сторону права на компенсацію фактично понесених та виправданих витрат на правову допомогу у повному розмірі, що не можна вважати справедливим.
– Виключення з розподілу витрат ряду послуг
Також викликає дискусії та занепокоєння практика виключення ряду послуг, які де-факто надаються адвокатом, і без яких не можна говорити про ефективність представництва клієнта.
Зокрема суди вважають, що не можуть покладатися на іншу сторону витрати за підготовку і подання заяв і клопотань, у задоволенні яких суд відмовив, заяв про розподіл судових витрат, клопотання про доступ до судової справи тощо, а питання про доцільність покладання на іншу сторону витрат на підготовку і подання заяви про участь у судовому засіданні через відеоконференцзв’язок взагалі було предметом розгляду Об’єднаної палати Касаційного господарського суду (справа № 914/1493/24).
З одного боку, сторона має право на подання заяв і клопотань, отримувати доступ до матеріалів справи, у т.ч. в електронному вигляді, подавати докази, ініціювати розподіл судових витрат, брати участь у засіданнях через відеоконференцзв’язок. Реалізація цих процесуальних прав вимагає складання і подання відповідних процесуальних документів, без яких суд самостійно не розв’язуватиме ці питання.
З іншого боку, суди практикують відмовляти в розподілі витрат на правничу допомогу щодо таких компонентів послуг адвокатів. Виправданою можна вважати відмову у розподілі витрат на завідомо необґрунтовані заяви чи клопотання. Це корелює з обов’язком сторони уникати зловживання процесуальними правами. Якщо заява чи клопотання ознакам зловживання не відповідають, мали логічні і розумні передумови чи мету, то сам лише факт відмови у їх задоволенні не можна вважати справедливою підставою відмови у розподілі відповідних витрат.
Підготовку і подання інших заяв і клопотань із процесуальних питань суди теж трактують як прояв волевиявлення сторони й часто наголошують на їх суто «процесуальному» чи «технічному» характері.
Але на підготовку таких «неважливих» документів витрачається час, а їх неподання не призведе до автоматичного вирішення судом порушеного у них питання, що лише підтверджує їх необхідність. Ігнорування судом такого роду правничої допомоги при розподілі витрат, вочевидь, порушує компенсаторні очікування переможця у справі.
– Завищення розміру гонорару
Ще однією, доволі поширеною, підставою зменшення розміру понесених витрат на правову допомогу є висновок про те, що «суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час та є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг».
Цей критерій співмірності, який сформувався в судовій практиці, дає підстави суду зменшувати загальний розмір витрат на правову допомогу, якщо суд вважатиме їх зависокими.
Тест на співмірність розміру витрат покликаний не допустити покладання на сторону, яка програла у спорі, витрат іншої сторони на правничу допомогу, розмір яких не зовсім адекватний до складності справи.
Розгляд справ незначної складності проводиться у спрощеному провадженні. Відповідно, якщо судова справа розглядається у загальному позовному провадженні, то робити висновок про «незначну складність» справи не зовсім доречно. Залишається оцінити рівень складності справи, який, за відсутності нормативних критеріїв, вирішується виключно суб’єктивним переконанням конкретного суду.
Цілком зрозуміло, що рівень гонорару залежить від складності справи. Це враховується при погодженні між адвокатом і клієнтом умов договору, що прямо передбачено в частині 3 статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Клієнт також усвідомлює рівень складності справи і її важливість та не буде погоджуватись на оплату гонорару, розмір якого явно не співвідноситься із цими критеріями.
Ба більше, ринок юридичних послуг доволі насичений пропозицією і клієнти завжди мають альтернативу. Обираючи того чи іншого юридичного радника, клієнти беруть до уваги його досвід, професійність, експертність у тій чи іншій сфері.
З іншого боку, адвокати також інвестують у свій професійний розвиток, удосконалення знань і навичок, та докладають чимало зусиль до маркетингових стратегій. Власне розмір гонорарів визначається на перетині очікувань клієнта та професійного рівня, репутації адвоката.
В Україні відсутнє державне регулювання цін на юридичні послуги, як і відсутні вимоги до мінімальних чи максимальних ставок. Певним орієнтиром вартості юридичних послуг можна вважати опубліковані в липні 2025 року результати дослідження «Лідери ринку» Всеукраїнського професійного юридичного видання «Юридична Газета», згідно з якими середня погодинна ставка адвокатів провідних юридичних компаній становить від 90$ до 525$ за годину.
Однак на практиці домогтися стягнення реальних витрат на правничу допомогу навіть у «багатомільйонних» справах, справах зі складними правовідносинами, зі спеціальним правовим регулюванням, з високою важливістю для клієнта, практично неможливо.
Замість висновків. Час для відкритої дискусії
Довільне і непослідовне розв’язання питань розподілу судових витрат знецінює роботу адвоката в очах клієнта. Погодьтеся, доволі важко пояснювати клієнту, чому суд вирішив, що його добросовісно виконана робота є «нескладною», «зайвою», «невиправданою», а розмір винагороди — «нерозумним».
Робота адвоката, як і робота лікаря, інженера, судді чи прокурора, повинна гідно оплачуватися, а витрати клієнта у переможній справі мають компенсуватися за рахунок іншої сторони. Водночас оцінка таких витрат на предмет їх відповідності встановленим критеріям має бути не поверхневою, а максимально повною та об’єктивною.
У кожному випадку суд повинен шукати баланс інтересів сторін та керуватися метою запровадження інституту відшкодування судових витрат. Судова практика з відшкодування судових витрат потребує певного еволюційного поступу, що може стати реальною запорукою розважливіших рішень учасників спорів щодо застосування судових процедур та сприятиме утвердженню важливості та високого статусу адвокатури в суспільстві.
Джерело: Юридична газета